Скорботні віхи нашої пам’яті

СКОРБОТНІ  ВІХИ  НАШОЇ  ПАМ’ЯТІ

 

  Трагічною сторінкою в літопис ХХ ст. увійшов голодомор 1932-1933 років. Він став наслідком примусової суцільної колективізації, непосильних державних хлібозаготівель, розкуркулення, а насправді — ліквідації міцних одноосібних господарств, результатом політики відкритого масового терору сталінського тоталітарного режиму проти українського народу.

  Спеціально утворені бригади й “комісії” до зернини вимітали із селянських дворів збіжжя, прирікаючи людей на голодну, мученицьку смерть. Вимирали цілі сім’ї, вулиці, села. Навіть за обережними підрахунками окремих істориків і дослідників голодомор забрав від 7 до 10 мільйонів громадян, або майже кожного четвертого мешканця України. На Вінниччині його жертвами стали понад 1,6  млн. осіб, на Оратівщині, за далеко неповними даними, — близько 9 тисяч жителів. Бувало, до спільних могил звозили разом з померлими ще живих, опухлих і знесилених людей. Траплялися випадки трупо-  і людоїдства. Найбільших втрат  (500-700 жителів) зазнали у ті роки Животівка, Оратів, Новоживотів, Рожична, Підвисоке, Скала. Понад 1000 осіб пішло на той світ у Балабанівці та Юшківцях. У багатьох сім’ях цього села померло п’ять-вісім душ. Не стало всієї родини (10 осіб) Людвіга Хрустовського. І це прізвище зникло назавжди.

  У 80-90-х роках минулого століття в селах встановлені пам’ятні знаки жертвам голодомору, щорічно в останню суботу листопада проводяться панахиди, скорботні акції “Запали свічку”.

*  *  *

   Горе, посіяне голодомором, жило в кожній родині. В душах оратівчан ще ятрилися свіжі рани цієї жахливої трагедії, як із заходу насунулись чорні, зловісні хмари… День віроломного нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз ( 22 червня 1941 року) став першим із 1418 трагічних і водночас героїчних днів.

    Оратів увійшов героїчною сторінкою в історію Великої Вітчизняної війни. Він був окупований німецько-фашистськими загарбниками одним із останніх в області. 27 липня 1941 року гітлерівські бандити вже «порядкували» на оратівській землі: грабували підприємства, колгоспи, населення. За 803 дні окупації розстріляли десятки мирних громадян, сотні вигнали на каторжні роботи до Німеччини, завдали нашим людям невимовно важких страждань. Всього по району у 1941 році на фронт було мобілізовано 2700 чоловік, а у 1944 — 6751 чоловік. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 1700 мешканців району.

    Але народ не скорився варварам-чужинцям. Опір ворогу з боку місцевого населення розпочався одразу, як тільки фашистський солдат ступив на рідну землю, і з кожним днем набирав ширшого розмаху, став справжнім другим фронтом.

   У 1942 році боротьба проти окупантів набрала всенародного характеру. На тимчасово окупованій території створювались партизанські загони й антифашистські підпільні групи. Народні месники завдавали удару по комунікаціях ворога, пускали під укіс ешелони з коричневими вояками, зброєю і технікою, поширювали фронтові звернення Радянського інформбюро, листівки із закликом до населення рішуче протидіяти фашистській нечисті, паралізовували роботу окупаційних органів, допомагали військам у визволенні населених пунктів. Активно діяли такі групи й загони в Скоморошках, Балабанівці, Фронтівці, Підвисокому,  Сологубівці, Човновиці, Бугаївці, Якимівці, Стрижакові. Ось один із багатьох тогочасних фактів. 1942 року патріоти вчинили три диверсії на залізничному перегоні Христинівка-Монастирище, внаслідок чого було пошкоджено 4 паровози, 51 вагон з живою силою і технікою ворога, рух поїздів припинився на 70 годин, в т.ч. і через залізничну станцію Оратів.

    Під високе, як партизанське село, знайшло особливе місце в історії Великої Вітчизняної війни. Підпільна організація у складі 25 чоловік, очолювана Я.Г. Нижником, потім Ф.Ф. Слободянюком, завдавала нищівних ударів фашистам. Пізніше група влилася в партизанський загін ім. Чапаєва під командуванням І. Калашника.

     Наводила жах на загарбників антифашистська група, що діяла в с.Балабанівка. Її очолювала В.Г. Татарчук, а після загибелі останньої — Л.П. Столяр. До складу групи входило чимало мешканців с.Фронтівка.

     Не давала спокою окупантам підпільна антифашистська організація під керівництвом М.М. Стельмащука, що заявила про себе в селі  Сологубівка.

     26 жителів Скоморошок стали народними месниками.

    З жовтня 1941 року по січень 1944 року діяла підпільна група в с.Човновиця, а з 1942 — в селах Бугаївка і Якимівка (керівник об’єднаної групи Д.А. Бордюженко).  

   З кожним днем наростала сила ударів радянських військ. Крок за кроком йшли вперед наші доблесні воїни. На початку січня 1944 року були визволені Скоморошки, Човновиця (1), в наступні дні — Скала, Старий Животів, Якимівна (2), Велика Ростівка, Медівка, Новий Животів, Сологубівка (3), Оратів, Бугаївка, Мала Ростівка, Вербівка, Кожанка, Бартошівка, Чернявка (4), Чагів (5), Животівка, Заруддя, Лопатника, Оратівка, Осична, Юшківці, Яблуновиця, Очитків (6), Рожична (7), Ступки (9). Особливо важкі бої точилися в районі станції Оратів, Балабанівки, Оратова, Оратівки, Рожичної, Осичної, Юшковець, Сабарівки.

  Німецьке командування, намагаючись уникнути оточення ударного угруповання під Корсунем-Шевченківським, а коли кільце замкнулося, то розірвати його, перекинуло в район станцій Липовець, Оратів і с.Мервин значні сили танків і піхоти. 27 січня ворожі війська вдруге захопили районні центри Липовець і Оратів, село Ступки; 28 січня — села Стрижаків, Підвисоке, Заруддя.

  Про ці події у своїх спогадах командуючий 38 армією генерал К.С. Москаленко писав: «На 28 січня становище погіршилося. Противник зранку поновив наступ силами двох угруповань. Одне з них, що налічувало близько 120 танків, спрямувало удар із району Росоші у східному напрямку, друге — в складі 60 танків — у північно-східному. До 13-ї години їм вдалося замкнути кільце навколо частин 17-го гвардійського корпусу.

    Після цього танкова дивізія СС «Адольф Гітлер» силами близько 100 танків і одного полку піхоти 4-ї гірськострілецької дивізії, а також дивізія за невстановленим номером з частиною сил І-ї піхотної дивізії розгорнули наступ на схід у напрямку ст.Оратів.  В той же час близько 120 танків ворога зі сходу, з рубежу Оратів, Казимирівка, атакували цю станцію і захопили її, завершивши оточення двох дивізій 21-го стрілецького корпусу».

   На ранок 29 січня всі дивізії 17-го і дві дивізії 21-го стрілецьких корпусів вийшли з оточення і зайняли оборону на вказаних рубежах. Гітлерівцям не вдалося прорватися до Корсунь-Шевченківського «котла». Наслідком цієї блискучої операції (24 січня – 17 лютого), названої в історії «малим Сталінградом», стало оточення близько 10 дивізій та однієї бригади противника, захоплення великої кількості бойової техніки і зброї. Цьому сприяли героїчні дії воїнів на території нашого і сусідніх районів. В наступні тижні вони успішно відбивали контратаки ворога. В березні визволили Ступки, Фронтівку (9), Підвисоке (10), Синарну, станцію і село Оратів, Гоноратку, Заруддя (11), Стрижаків, Дібровинці (12), Кошлани — 13 березня. Саме цю дату оратівчани і відзначають як день повного визволення району від фашистських загарбників. Його принесли воїни дивізій: 151-ї,  155, 240, 197, 135 стрілецьких, 192-ї гірсько-стрілецької, двох повітряно-десантних: 4-ї гвардійської та 133-ї, згодом — Краківської.

Важкі, кровопролитні бої точилися в січні-березні 1944 року на полях між Оратівським, Фронтівським і Красовським лісами. Багато радянських воїнів-визволителів смертю хоробрих полягло неподалік села Оратівки і поховано в братській могилі.

  По війні частина їх останків була перенесена в центр села, де встановлено ранітний пам’ятник. Друге захоронення з дерев’яним надгробком залишилось на узліссі.

   З ініціативи мешканця села, журналіста Дмитра Кісьори, на цьому священному місці у 2007 році встановлено гранітний обеліск з надписом “Усім полеглим за Вітчизну. Ми вас не забули”. На його відкритті були присутні ветерани, побратими полеглих Марат Григор’єв з Києва і Віктор Литвин з Краснодара.

    Благодійну допомогу при спорудженні обеліска надали С.М. Волкотруб, П.В. Виходзь та Д.З. Кісьора.

   У боях на Оратівській землі загинуло 2416 синів Вітчизни. Смертю хоробрих полягли герої форсування Дніпра — Герої Радянського Союзу Бонзі Авксентійович Гордія і Федір Антонович Крючков. За проявлену мужність цього високого звання були удостоєні (посмертно) Семен Володимирович Тартиков та Іван Іванович Жеребцов.

   На полях битв віддали своє життя 4515 уродженців Оратівщини, шестеро — Іван Омелянович Бурлака, Микита Степанович Антонець, Олександр Мефодійович Фурман, Микола Захарович Брацюк, Володимир Микитович Гайдуков, Григорій Андрійович Заїка стали Героями Радянського Союзу, Андрій Кузьмович Мороз і Лука Степанович Лелека — повними кавалерами ордена Слави, гвардії майор Іван Мануїлович Трохимчук — кавалером трьох орденів Червоної Зірки.

  Війна завдала величезних матеріальних втрат. В одному з тодішніх документів, що зберігається в обласному архіві, сказано: «Особливо великої руйнації зазнали господарства Плисківського, Оратівського, Липовецького, Турбівського районів».

    У повоєнні роки самовідданою працею народу відбудовано зруйноване господарство. Давно зарівнялися окопи, траншеї, бліндажі. На полях минулих боїв колосяться хліби. Хоча, буває, війна нагадує про себе ще й зараз, скажімо, отими 28 снарядами 75-го калібру з німецьким маркуванням 5 липня 1943 року, знайденими влітку 2009 року в селі Оратів при підведенні газової вітки до одного з житлових будинків. Страшна, смертоносна ця пам’ятка.

    А ми живемо пам’яттю про звитяжців, творців Перемоги, які заради мирного, вільного життя своїх сучасників, нинішніх і прийдешніх поколінь віддали своє життя.

  Пам’ять про полеглих у боях захисників Вітчизни безсмертна. Вона у спалахах Вічного вогню, у пам’ятних знаках та обелісках, встановлених на братських могилах, у назвах вулиць, меморіальних дошках. Вона у броні та граніті, у серцях нащадків фронтовиків, народних месників, підпільників.  

*  *  *

Болем у серцях оратівчан озвалася аварія на Чорнобильській АЕС. Більше сотні наших земляків брали участь у ліквідації її наслідків. 62 з них мешкають нині в селах району.

   Як своїх рідних прийняли оратівчани на проживання півсотні переселенців із радіаційно забрудненої зони. У Фонд допомоги постраждалим жителі району внесли 45 тисяч карбованців.

 Будівельники у  визначених районах області зводили житло для потерпілих. Колектив Скоморошківського цукрозаводу опікувався дітьми з чорнобильської зони, котрі перебували все літо у Турбівському таборі праці й відпочинку “Лісова поляна”. Здійснювались інші благодійні акції, які свідчать про те, що для нас чужої біди не буває.

    До 20-річчя чорнобильської катастрофи біля оратівського Кам’яного ставу встановлено обеліск.

*  *  *

   Мало не десятиліття (1979-1989) жили оратівчани тривогою за долю юнаків, котрі були кинуті в пекло афганської  війни. Там, у горах далекої чужої країни, під час проведення бойових рейдів загинули Василь Баштанний (с.Каленівка), Юрій Рябець і Володимир Мацюк (с.Кожанка), Сергій Мурований (с.Скоморошки).

    Багато їхніх ровесників повернулися до рідних домівок хворими, пораненими, фізично й душевно травмованими.

   Щороку, 15 лютого, вони збираються в райцентрі, покладають вінки до пам’ятного знака і на могили полеглих воїнів, зустрічаються з їхніми батьками й рідними, відвідують музей своєї бойової юності в Кожанці.

   У 2008 році до 20-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану в райцентрі встановлено пам’ятний знак.