Історична спадщина

ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА

 

   Подивіться на карту Вінницької області і перед вами постане гармо­нійна мозаїка її численних районів, мереживне плетиво річок і шляхів. Двадцять сім районів і у кожного своя особливість, своя непов­торність і чарівність.

  Книга, з якою ви знайомитеся, розповідає про славну історію подільського селища Оратова і довколишніх сіл. Виклад починається з часу перших поселень на території нинішнього Оратівського району, переказів і легенд про походження назви Оратів, про  сьогодення району.

   ОРАТІВ — це коротке і ємке слово, за яким стоїть сучасне селище, коріння якого веде в сиву давнину. Воно нагадує нам стародавню країну Оратанію, країну трударів-орачів, країну наших пращурів. У цих краях колись формувалася прадавня культура землеробства, яка стала одним з найвищих досягнень людської цивілізації. На території нинішнього Оратівського району жили нащадки Білогрудівської культури, прасло­в'янські землеробські племена. Геродот згадував їх як скіфів-орачів. Це ще одна версія походження назви Оратів.

   ОРАТІВ вперше згадується в матеріалах Віленського сейму 1448 року, коли король Казимир передав його у володіння Грицьку Ясмановичу. В 1545 році належав магнатам Оратовським і Кліщівським.

   Розташований ОРАТІВ на берегах річки Живи, що створює каскад великих ставів-озер, ніби на півострові. Відомо, що вік селища налічує не тільки тих 560 років, про які йдеться в історичних документах. Коріння його, як і час заснування, ховається в сивій давнині. Свідчать про це археологічні знахідки, що належать до Білогрудівської і Трипільської культур, численні легенди і перекази про Оратів.

   ОРАТІВ пишається своєю історією, і має на це право. Він справді є одним з найстаріших подільських селищ, що лежать серед великих чорноземних степів Вінниччини, на тому кордоні, за яким пролягло колись Дике поле.

   ОРАТІВ — це земля неповторних легенд і переказів. Це земля, по якій проходили переможні полки війська Богдана Хмельницького. Відомо, що гетьман особисто перебував тут у 1649, 1651 і 1653 роках. А неподалік Ора­това, у Старому Животові, 1648 року було сформовано Животівський козацький полк.

   По землі оратівській проходили гайдамацькі загони Максима Залізняка й Івана Гонти в часи Коліївщини, йдучи з Києва на Умань. До повстанських гайдамацьких загонів приєднувалися наші предки. В нашому краї і досі б'ють цілющі джерела, вибиті копитами Гонтиного коня.

   Героїчною сторінкою увійшов Оратів в історію Великої Вітчизняної війни. Тут проходили запеклі бої в липні 1941 року. В першому бою за Оратів було захоплено 500 чоловік полонених фашистів, 200 автомобілів і 170 мотоциклів. На території району в часи окупації діяли партизанські групи і загони. Серед них — партизани легендарного Івана Калашника.

    Гордістю і славою землі Оратівської стали Герої Радянського Со­юзу Микита Антонець, Микола Брацюк, Іван Бурлака, Володимир Гайдуков, Григорій Заїка, Олександр Фурман, повні кавалери Ордена Слави Лука Лелека і Андрій Мороз.

    Славний наш край оспіваний у творах письменників і поетів, які народилися на цій  землі. Цей край — батьківщина письменників Олександра Грози і Аполло Коженьовського, Євгена Гуцала і Петра Інгульського, Андрія Любченка.

  Оратівська земля — батьківщина відомих українських вчених — докторів наук І. С. Ступницького, В. М. Бублика, М. М. Бикова, О. І. Гнатюка, В. С. Вознюка, В. О.

    Домарецького та інших. Добрий слід на землі залишили Герої Соціалістичної Праці М. К. Снідевич та І. Д. Паламарчук.

   Оратів — адміністративний центр Оратівського району. Тут протікають річки Жива, Роська, Гірський Тікич, Вишнева, Скиба. Яскраві і хвилюючі сторінки історії району, його минуле і сучасне привертають увагу сучасників.

   Оратів, як і все Поділля, — район складної і великої історії.

 

З  ГЛИБИН  СИВОЇ  ДАВНИНИ

  Перші поселення з’явилися тут ще за часів кам’яного віку, коли людина навчилася виготовляти й застосовувати знаряддя праці, мислити, спілкуваїлся за допомогою мови. Праця стала головною умовою формування людини.

 На території Оратівського району виявлено сліди племен Трипільсь­кої культури.

 Головним заняттям наших пращурів протягом тривалого часу зали­шалося землеробство і скотарство. Для орного землеробства викорис­товувались рала, в які впрягали биків. Вживалися також ручні кам'яні та рогові мотики. На оброблюваних ділянках землі сіяли ячмінь, пшеницю, просо, вирощували городні культури. Збирали урожай серпами, виготовленими з дерева, або рогу, куди вкладали гострі леза з каменю. Перетирали (мололи) зерно ручними тертками (жорнами).

   Знаряддя праці, предмети побуту й прикраси наші предки виготовля­ли з каменю, кістки, глини, міді. Про їхній побут розповідають пам'ятки археології, до яких відносяться городища, кургани, залишки стародавніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, шляхів, місць давніх захоронень, ,стародавні предмети.

   На території району виявлено чимало площадок від жител, сліди древніх поселень.

  Проводячи археологічні розвідки і розкопки, археологи виявили слі­ди поселення Білогрудівської культури пізнього бронзового віку (II—IX ст. до н. е.) біля села Чернявки. Характерною особливістю цієї культури є те, що люди того періоду поряд з бронзовими широко використовували кам'яні знаряддя праці (шліфовані сокири з . отвором для держака, серпи з кремінними вкладишами), посуд глиняний, лощений з дрібно-зубчастим орнаментом.

   Біля села Богданівки простежуються сліди стародавнього поселення, де було знайдено горщик зі скарбом в 770 римських монет II—III ст. н. е. Саме цей скарб засвідчує, що тут жили люди на початку нової ери і мали зв'язок з іншими народами. Поблизу сучасного Мервина знайдено кам'яну бабу кочівників, а біля села Підвисокого розкопано курган епохи бронзи, де знаходились знаряддя праці, прикраси, виготовлені з бронзи. Це свідчить про поселення тут первісних людей.

   Виявлені поселення являють собою складний архітектурний комплекс. Велику цінність мають знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, посуд, крем'яні вироби. Вони свідчать про високу культуру людей, які тут жили. Розпис посуду відзначається витонченістю та динамічністю. Виготовлено посуд з високоякісної відмуленої глини, добре випалений. Орнамент нагадує рослинний і має вигляд листків, стилізованих пуп'ян­ків.

    Тогочасні жителі уже виготовляли з бронзи сокири, серпи, ножі, шила, кинджали, бойові сокири, наконечники списів, долота. Краєзнавцю І. Пилипчуку пощастило знайти одне таке долото-кельт, відлитий колись у спеціальній формі. Він мав свою особливість. Крім вушка, у верхній частині ще зроблено отвір для міцнішого прикріплення до дер­жака. Його використовували і для земляних робіт  як копаницю.

  У племен епохи бронзи була добре розвинута і будівельна справа — архітектура. Житла свої вони споруджували у вигляді будинків з дерев'я­ними стінами і дахом, на кам'яних фундаментах. Тоді ж розвивалося пря­діння і ткацтво.

   В період феодальної роздробленості територія сучасної Вінниччини відійшла до Галицько-волинського князівства.

  Після загарбання Києва в 1240 році монголо-татарські завойовники захопили і землі Поділля. Незабаром війська Данила Галицького визволили ці землі. Проте 1259 року монголо-татари знову заволоділи подільським краєм.

  Понад сто років наші пращури терпіли від гніту Золотої Орди. На загарбаній території завойовники встановили по даткові округи, так звані тми. Вони об'єднувалися в єдиний улус, за яким закріпилася назва Поділля.

   З цим пов'язані численні народні перекази та легенди про Оратів та Оратівський край.

 

ОРАТІВ ДО ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ 1648-1654 РОКІВ

  Після спустошення монголо-татарами подільських земель знову роз­почався складний і важкий процес відродження краю. Помітно зросла його заселеність. У XV—XVI ст. основна маса селян Поділля, як і України в цілому, належала до ка­тегорії державних селян і називалася данниками, кметями, тягловими тощо. Селяни, які жили на території нинішнього Оратівського району були приписані До Брацлавського замку.

   Першу письмову згадку про Оратів ми знаходимо в матеріалах Віленського сейму 1448 року.

   Отже в той час Оратів був значним населеним пунктом краю, який обкладався державними податками. Село тоді належало Грицьку Ясмановичу, а пізніше магнатам Оратовським і Кліщівським.

  Посилюється процес закріпачення селян, чому сприяло поширення фільваркового господарства. Оратівські фільварки вже тоді давали сотні кіп (1 копа — 60 снопів) жита, вівса, ячменю, пшениці, проса, гороху. За свідченням джерел, селяни платили податок від 6 до 40 грошей від двору, данина сплачувалася медом, хутром.

 Населенню тодішнього Поділля й Оратова доводилося відбивати грабіжницькі напади султанської Туреччини та Кримських татар. Їхні набіги повторювалися майже щорічно. Найбільш спустошливими були напади 1562, 1566, 1568, 1575, 1589 років. Відмічено літописцями, що лише 1575 року на Поділлі, Волині і Галичині турки і татари захопили 150 тисяч коней, 500 тисяч голів великої рогатої худоби, 200 тисяч овець. Тоді ж вони взяли в полон 55340 чоловік.

  Місцеві феодали і польська шляхта неспроможні були захистити землі Поділля. Населення рятувалося самотужки: будували дерев'яні та кам'яні фортеці, копали підземні ходи. В той час були споруджені фортеці в Оратові, Мервині, Старому Животові.

   В боротьбі проти турків і татар відзначалися козаки і селяни-втікачі, які освоювали наше Поділля. Особливу мужність проявив Іван Підкова, який на Поділлі формував загони і боровся з султанською Ту­реччиною.

    За селищем Оратів на найвищих місцях насипано високі могили-кур­гани. Дві з них знаходяться з лівого боку шляху в напрямку станції Оратів, а одна з правого боку при в'їзді до села Лопатинки. Є також могили на найвищому місці по дорозі до Оратівського лісництва. А з цих курганів видно найвищу могилу-курган, яка знаходиться поблизу Новоживотова. Вже з неї видно багато інших курганів, яких так багато залишилося в нашому краю з тих часів.

   Існує версія, що ці кургани насипали тоді як сторожові вежі. На них завжди вартувала сторожа. Там знаходилася бочка із смолою або пріла солома. На випадок появи в степу нападників, вартовий запалював смолу чи солому, сповіщаючи таким чином населення про небезпеку. Можливо, що тут колись хоронили військових ватажків та прославлених героїв, в пам'ять яких і насипали козаки подібні могили.

   Після неодноразових ворожих нападів Оратів знову і знову відрод­жувався з попелу, поповнювався людьми, зростав і розвивався.

   Після підписання Люблінської унії 1569 року Оратівський край, як і всі землі Брацлавщини, увійшов до складу Речі Посполитої.

 

ОРАТІВ У РОКИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (1648-1654 рр.)

   Посилення соціального і національного гніту піднесло рішучість на­шого народу до боротьби за своє визволення. Потрібен був ватажок, який би зумів очолити повстання, до якого був готовий народ. І такий лідер знайшовся.

 "Бог послав українцям, як Мойсея, людину на ймення Богдан Хмель­ницький, і дав йому підставу й розум визволити від тяжкої кормиги лядської вільний малоросійський народ, і віднайти йому сподівану сво­боду", — написано у Літописі Самійла Величка.

 Обраний гетьманом України Богдан Хмельницький звертається з універсалом до україн­ського народу, в якому закликає до боротьби з польською шляхтою. За­порізьке військо під його командуванням складало лише організуюче ядро  повстанської армії. А навколо нього гуртувалася маса селян і міщан України.

  На Запоріжжя потяглися мешканці з Брацлавщини, Оратівщини. За свід­ченням сучасників, туди направлялося "Все, що лиш живе".

  Ціла низка документів свідчить, що Богдан Хмельницький неодно­разово бував на землі Оратівській, і безпосередньо в Оратові. Тут варто згадати історію створення Животівського козацького полку. Вже на початку визвольної війни за наказом Хмельницького в південному при­степовому регіоні оформилися полки реєстрового козацтва. Одними з перших у Київському і Брацлавському воєводствах були створені полки: Він­ницький, Барський, Брацлавський, Могилівський, Кальницький, Животівський.

   У книзі "Нариси історії Поділля" читаємо: "На середину травня 6 полків подільських козаків, селян і міщан під проводом Д. Нечая, І. Федоровича, І. Степка, І. Александренка, Янкова і Якима (Якуша) ждали лише наказу Б. Хмельницького розпочати наступ на Мед-жибіж. При цьому відзначимо, що Д. Нечай командував брацлавським, І. Федорович —кальницьким, Степко —подніпрянським, І. Александренко —барським...". Виходить, що животівським полком командував тоді Яким (Якуш).

  З історичних джерел відомо, що у червні 1649 року Б. Хмельницький вів свої війська через Старий Животів і Оратів, готуючись до облоги Збаража.

  Бурхливими хвилями котилася по землі України визвольна війна. В ті роки були зруйновані Животівська і Оратівська фортеці.

  В одному з документів є розповідь про те, що у березні 1651 року Хмельницький знову відвідав Животів і Оратів. Тут він завершував мо­білізацію армії для нових походів. Можливо, що з того часу залишилася легенда про "дуб Хмельницького", який до цього часу зберігся поблизу села    Фронтівки.

   Третій документ свідчить, що гетьману України довелося втретє від­відати Животів і Оратів в кінці 1653 року, коли він вів свої війська з-під Шаргорода і Бару через Літин, Вінницю, Оратів, Животів в район Києва, де невдовзі відбулася Переяславська Рада.

   Тривалий час Оратів знаходився на території, контрольованій козака­ми. Тут, у межах трьох воєводств — Брацлавського, Київського і Черні­гівського сформувалася козацька державність. До реєстру війська Запорізького приписувалось сорок тисяч чоловік. Було створено 16 вій­ськово-територіальних, полкових одиниць. Одним із таких центрів став Животів, як полкове місто. До цієї територіальної одиниці відносився і Оратів.

  На той час Оратів був досить великим. Здалеку виднівся він своїми бі­лими хатами з клунями і хлівами, високою церквою, пишними садами і  кучерявими вербами. Поскільки українські села будувалися здебільшого поблизу річок, озер та інших водойм, Оратів розбудувався на берегах річки Живи. Характерною ознакою його вже тоді були великі стави. В розташуванні вулиць, майданів, осель не було якоїсь системи. Але все було підпорядковано найбільш раціональному здійсненню процесів жит­тєдіяльності. А для цього була потрібна зручність розміщення будівель щодо оброблюваних земель, шляхів, водних ресурсів, рельєфу, грунтів, рослинності.

НАШ КРАЙ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ

  Визвольна війна українського народу проти польської шляхти начеб­то закінчилась. Проте боротьба проти соціального та національно-релігійного гніту тривала.

   Уже в другій половині лютого 1654 року польський король Ян Кази­мир наказав коронному гетьману С. Потоцькому вирушити з військом на Україну. Героїчний опір чинили всі жителі Брацлавщини. За словами польського історика В. Коховського, який брав участь у цьому поході, "треба було весь край над Бугом приводити до послуху штурмами".

   Укладений на початку 1667 року між Росією і Річчю Посполитою Андрусівський договір передбачав перехід під владу Польщі Правобережної України за винятком Києва та його околиць.

    Проте Польща настільки ослабла після війни, що не змог­ла встояти перед натиском Високої Порти і по Бучацькому миру 1672  року віддала під владу турків значну частину Подільського, Київського і Брацлавського воєводств.

   Двадцять сім років (1672-1699) панувало на наших землях ство­рене турками Сарматське князівство. Це з тих часів залишилися в нашому краї такі назви, як Турецький міст, Турецький вал, Турецький брід, Турецький замок, Турський (Турецький) ліс. Трактат про вічний мир 1686 року повернув Польщі Правобережну Україну тільки формально. І розтерзаний війною Подільський край перетворився в пустку.

  Оратів уже в котрий раз було розграбовано і спалено. Місцеві жителі втікали на Лівобережжя, або в південні степи.

  Щоб утримати селян в пустках, польські магнати, які поверталися до своїх колишніх володінь, давали селянам окремі пільги, або "свободи". Вони на декілька років звільняли їх від повинностей, що дозволяло хоча б на деякий час відчути волю.

  Тому кінець XVII початок XVIII ст. став для Оратова, як і всьо­го Правобережжя, періодом піднесення землеробства, промислів, торгівлі, всієї економіки. До цього часу відноситься будівництво в Оратові і навколо нього водяних млинів, розвиток гончарних, бондарних, прядильних та інших промислів.

   Зважаючи на велику працелюбність нашого селянства, яке мужньо винесло на своїх плечах найтяжчий тягар набігів кочівників, татарів, турків, а також безперервних воєн, воно зуміло не тільки зберегти свою етнічну цілісність, але і створити розвинуте, високопродуктивне сільськогосподарське виробництво. Польські магнати, з одного боку даючи певні свободи, частково сприяли цьому, а з другого — все більше і більше закабалювали наш рідний край.

   Є документи, які свідчать, що в кінці XVII ст. Оратовом володів Антоній Пулавський. Це був багатий магнат, який побудував в Оратові розкішний палац.

   Після смерті Антонія Пулавського містечко Оратів внаслідок різних конкурсів, судових рішень, роздільних актів належало таким володарям (за книгою Л. Похилевича подається прізвище володаря і кількість належної йому землі в десятинах): Івану Шимановському (купив у Бобровського) — 180; Антону Стемпковському — 348 ; Францу Пухальському — 211; Фомі Яницькому —301; Спадкоємцям ксьондза Мартина Малиновського — 230; Петру Івашкевичу — 170; Феодосію Славинському —129; Миколі Тернівському — 133; Зузанні Славинській —130; Леонтію Лозинському — 46; Спадкоємцям Франца Павловича — 36; Частина казенна (державна), конфіскована в 1833 році після поразки польського повстання — 100; Приходській церкві православній —68; Латинському костьолу — 40.

ОРАТІВ У XVIII СТОЛІТТІ

    В XVII-XVIII ст. в Оратові активно відбувався процес зростання великого феодального землеволодіння. Польські магнати і шляхтичі поновлювали свої права на втрачені під час визвольної війни 1648—1654 рр. землі, послідовно створюючи в Оратові і навколишніх селах фільварки, вводили й збільшували панщину. В середині XVII ст. панщина в нашому краї досягала 4—5 днів на тиждень. Крім феодального, поси­лювався національно-релігійний гніт.

    Через усе XVIII ст. прокочувалися Україною хвилі козацько-селянських повстань, так званих «гайдамаків». У 1702-1704 рр. повстанці під керівництвом фастівського пол­ковника Семена Палія повністю звільнили від шляхти Поділля і Брац-лавщину. Вільніше стало дихати оратівським селянам, але ненадовго. Не­вдовзі польська шляхта повернулася з великою військовою силою і жор­стоко розправилася з учасниками повстання.

  Згодом оратівські селяни сміливо йшли до повстанських заго­нів під керівництвом         А. Притиченка у 1734 році. Гайдамацький рух на Поділлі не завмирав.

   Широкого розмаху набула селянська війна 1768 року, яка отримала назву Коліївщина. Її вожді — Максим Залізняк та Іван Гонта оспівані в народних думах і піснях та в поемі Т. Г. Шевченка "Гайдамаки". Кілька-тисячне військо під проводом запорізького козака Максима Заліз,няка, ідучи походом з Холодного Яру на Умань, проходило через Оратів. Сотні наших земляків приєдналися тоді до повстанців. 9-10 червня 1768 року військо Максима Залізняка взяло штурмом місто Умань. До повстанців приєдналося кілька сотень козаків на чолі з сотником Іваном Гонтою. Про те, що Гонта побував зі своїми гайдамаками в нашому краї, збереглася розповідь про Гонтину криницю в селі Медівка.

   Військова і цивільна влада на визволеній гайдамаками території Ук­раїни належала спеціальному органові – канцелярії повстанців. Максим Залізняк, обраний полковником, видавав універсали – декрети нової влади, що поширювались на всю територію Правобережної України, де вирувало, а пізніше перемогло народне повстання. Така влада проіснувала кілька місяців 1768 року і в нашому краї.

  Царський уряд, наляканий повстанням, вступив у змову з урядом Польщі і виділив війська для придушення Коліївщини. Повстан­ський табір було оточено під Уманню. Іван Гонта, виданий польсько-шляхетській адміністрації був жорстоко скараний у селі Серби (нині Гонтівка) на Поділлі. Максим Залізняк і багато його сподвижників –  заслані до Сибіру на каторгу. Повстання зазнало поразки. І знову на нашу землю повернулися польські магнати.                           

  В Оратові 1787 року було побудовано Успенську церкву. Церква дерев'яна, 5 класу, побудована на місці кам'яної, яка була дуже стара, і від часу розвалилася.

      Тоді ж було побудовано в Оратові і Латинський приходський костьол. Його будівництво пов'язане з іменем тодішнього володаря Оратова Кази­мира Пулавського.

     Всі поміщики Оратова і навколішніх сіл, а їх було декілька десятків, тримали латинську сповідь (католики) і були прихожанами костьолу. Польські поміщики прагнули привернути до католицької віри місцевих селян. Тих, хто приймав цю віру, вони всіляко заохочували, звільняли від повинностей, допомогали в будівництві житла. Багатьом з них давали польські прізвища.

   До Оратівського приходу зараховується село Лопатинка. Воно знаходиться при безіменній річці, що впадає в річку Живу. В середині XVIII ст. у Лопатинці було жителів –  248, землі 623 десятини. Засноване це село в XVII ст. Лопатинським. Належало воно поміщику Ельснеру.

   Власники Оратівських маєтків по-хижацькому винищували ліси нав­коло Оратова і навколишніх сіл. Вони грабували і нищили природні багатства, лісову і польову флору і фауну. В безмежних лісах, які поміщики привласнювали, вони заводили промисли, випалювали ліс, здобуваючи де­ревне вугілля, поташ, заводили скляні гути. Це призводило до загибелі лісів іще більшого зубожіння селян. Посилюється кріпацтво. Час від часу бували великі неврожайні роки, і тоді наставав голод.

    Страшна чума 1772 року забрала тисячі селян нашого краю. Вже тоді церковні літописці (священики, дяки) писали: "Немає дня, щоб у нашому селі хтось не вмер від чуми". Мовчазними свідками тих страшних часів стояли в Оратові і його околицях великі кам'яні хрести жертвам страшної чуми. Але з плином часу вони зникли.

    Весь період ХУІІІ ст. Оратів відносився до Брацлавщини, а з 1795 року — до Київської губернії. З цього ж 1795 року Оратів називається містечком.

НАШ КРАЙ У СКЛАДІ РОСІЇ (1793-1860 рр.)

    У 1793 році відбувся переділ Польщі, внаслідок чого Правобережна Україна, а отже наш край, увійшли до складу Російської імперії. Населення краю радо вітало таку подію. Люди одної православної віри нарешті об'єдналися, не стало споконвічних ворогів — поляків .турків, татар. Але радість була передчасною. Російські колонізатори розповсюдили на наш край кріпосницькі норми життя, ще жорстокіші, ніж були раніше.

   На той час в Оратові налічувалося 196 дворів, в яких проживало 1868 душ населення.

   В 1811 році Оратів одержав статус міста. Повільно починають розвиватися в нашому краю народні промисли, зокрема в Оратові — кравецтво, шевство, гончарство. На початку XIX століття починають діяти водяні млини і вітряки. Підприємства цього часу поділяються на два типи: капіталістичні (ринкові) і феодально-кріпосницькі. Власниками капіталістичних ставали купці, міщани, окремі заможні селяни, а феодальних — поміщики, або їх орендарі чи посесори.

  Проте більшість населення краю, як і всієї України, не мали ніяких громадянських прав, а будь-якого кріпака поміщик міг без слідства і суду відправити на заслання і каторгу. "Бунтівливих" селян поміщики часто віддавали в рекрути на 25 років солдатської служби, де на них чекала безупинна муштра і знущання.

     Внаслідок жорстокої експлуатації спостерігався низький природний приріст населення. Згубний вплив на населення Липовецького повіту справила в 30-40 роках епідемія холери, від якої загинуло на Правобережжі сто тисяч чоловік. Якщо в Оратові в 1811 році проживало 1868 чоловік, то в 1864 - тільки 1263.

  Селяни Поділля боролися за визволення з-під кріпосницького гніту, за  землю  і волю. Найпопулярніиіим героєм селянства на Поділлі став незламний борець проти експлуататорів народних мас Устам Кармелюк.

   Організувавши повстанський загін, Кармелюк зі своїми побратимами нападав на поміщицькі маєтки, шинки, двори селян-багатіїв. Повстанці карали експлуататорів, відбирали в них майно, гроші й роздавали бідним і знедоленим.

     Кілька разів Кармелюка заарештовували і засуджували до каторжних робіт у Сибіру. Але ніщо не могло зламати його сили і волі. П'ять разів він утікав з війська, заслання і каторги. Під час цих утеч він пройшов понад 13 тисяч кілометрів. І кожного разу, повернувшись на рідне Поділля, Кармелюк знову збирав повстанські загони і очолював визвольну бо­ротьбу поневолених селян. Близько чверті століття (1812—1835рр.) тривала боротьба. На антипоміщицькі заклики Устима Кармелюка відгукнулося майже двадцять тисяч селян.

   До повстанських загонів Кармелюка вливалися і селяни Липовецького повіту, серед яких були і жителі нашого краю. Живуть у народі перекази, що начеб­то Кармелюк діяв деякий час на території нинішнього Оратівського ра­йону, а значний час він переховувався тут від переслідування царських властей. Письмових відомостей про це не залишилось. Проте відомо, що в роки, коли на Поділлі діяли повстанські загони Кармелюка, на Оратівщині теж було здійснено чимало нападів на поміщицькі маєтки. Не­одноразово в ті часи спалахували панські фільварки, скирти соломи. Так оратівчани прагнули помститися гнобителям.

 

КРІЗЬ РОКИ І СТОЛІТТЯ

    Відомий історик XIX століття Л. Похилевич зібрав велику кількість матеріалів про населені пункти Поділля і Київщини. В книзі "Сказания населенных местностях Киевской губернии», автор подає відомості про Оратів. Оратівська волость належала Андрію Оратовському, а він отримав її від свого діда Сергія Оратовського. Це записано в старовинному рукописі, який зберігався в одного з власників Оратова Фадея Осиповича Бобровського.

    Л. Похилевич наводить в книзі ще й такі факти і дати. В 1610 році Оратівським маєтком володіли три брати: Василь, Богдан та Северин Оратовські, аз 1640 року — син Василя  Іван.

  Іван Васильович Оратовський в 1648 році оголосив перед Луцьким міським судом про те, що після п'ятиденного штурму містечко Оратів взято татарами, а замок зруйновано. Житла селян пограбовано і спалено.

  Ознаки замку, який містився на валах і був оточений штучними ро­вами, були наявні ще в XIX ст.

 В 1661 році Оратовом володіла Христина Василівна, по чоловіку – Домбровська, сестра Івана Ораторського (1763).

  Потім володарями були польські магнати, а в другій чверті ХVІІІ ст. стали Оранські (1763).

  В 1784 році дочка Оранського Антоніна вийшла заміж за Антона Казимировича Пулавського – генерал-лейтенанта російських військ. У 1803 році після смерті чоловіка генеральша передала маєток у Київській цивільній палаті своєму синові Казимиру, який володів ним до 1824 року.

  В 1824 році рішенням суду маєток роздано в різні руки за борги, з правом викупу протягом десяти років. Проте Казимир Пулавський не зміг скористатися цим правом, і маєток не викупив.

  Частина земель була здана новими володарями Лозинським і Пиняловичем в державну казну за 770 і 730 карбованців в 1867 році.

  Значну роль в розвитку містечка Оратів відіграли реформи 60-70 ро­ків XIX ст. Згідно з Положенням про органи місцевого самоврядування від 1 січня 1864 року в губерніях і повітах створювалися земства, що мали займатися на місцях справами промисловості, торгівлі, освіти, будів­ництвом і ремонтом доріг, шкіл, лікарень. Виборча система багатосту­пеневих виборів до земства надавала переваги дворянам. Право виборів залежало від розмірів їх майна та становища в суспільстві.

  Активну участь у діяльності земства брали представники буржуазії. Ті земства, де прогресивні буржуазні елементи переважали, відігравали певну позитивну роль. Зокрема, в поширенні агрономічних знань, у  наданні медичної допомоги населенню, створенню початкових шкіл, сприянні розвитку кустарної промисловості тощо.

   До цього періоду відноситься відкриття в Оратові земської початко­вої школи.

ОРАТІВ В КІНЦІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

  В селі Оратів знаходилась волость. Належала вона до Липовецького повіту Київської губернії. До Оратівської волості належали села: Оратів, Казимирівка (тепер Прибережне), Заруддя, Лопатинка, Оратівка і Гоноратка.

  Село Оратів було великим населеним пунктом. В ньому до 1917 року нараховувалось: 10 поміщицьких господарств, 240-300 сільських дворів. В це число входило близько 60 сімей єврейського населення (частина з них до 1917 року виїхала до Америки, частина в роки революції 1917 року – у великі міста, а частина загинула в роки громадянської війни від банд Зеленого та армії Денікіна.

   В Оратові мешкало близько 20 сімей польського населення (Яніцькі, Домбровські, Сініцькі, Лозінські та інші).     

   В Оратові в центральній частині села стояла стара дерев'яна Михайлівська церква. Священиком в Оратові довгий час був Петро Родіонович Кутєпов, а після його смерті в 1914 році священиком став його син Борис Петрович Кутєпов.

  Волосний будинок був побудований на державній землі, тому цей бу­динок купив якийсь багатий поляк, а будинок для волосного управління збудували в центрі села.

  Волосними старшинами були: Олександр Кириленко, Омельяненко, Іван Гресько. А найдовше волосним старшиною, аж до 1917 року, був Василь Нагорний з села Заруддя.

  Законодавча влада належала мировому посереднику, який міг без збо­рів сільських старост звільняти і призначати волосного старшину. Так, наприклад, в Оратові волосним старшиною був призначений Сайдюк, але він був скоро знятий мировим посередником нібито за те, що він незаконнонароджений.

     Нижче будинку старої волості була школа, вкрита соломою, на одну класну кімнату (нині цього будинку немає). Пізніше школу побудували на другій стороні села, біля церкви. В школі довго працював учителем Нестеровський (син священика з Княжої Криниці, Монастирищенського району). До 1917 року в школі було 2 вчителі, 4 класи, в яких навчалося 95 учнів.

     В Оратові був лікарем Лісовський. Данило Романович Кириленко в 1902-1903 роках служив у нього конюхом і возив Лісовського до хворих. За візит до хворго Лісовський брав 50 копійок. Приблизно до 1916 року ще був фельдшером і аптекарем Козельський.

     В селі Оратів було 2 пивних трактири: Самсоновича і Штейнберга Лейби та Кокотюка Сави. Крім цього, в селі було десять шинків.

     До 1917 року в селі Оратові були поміщики:

     Воронович Михайло Михайлович (його батько Воронович Ми­хайло Родіонович приїхав з Петербурга, купив землю у багатого поляка за 12 тисяч і тут оселився. Сам приїздив тільки літом, а більше часу перебував в Одесі. Був генералом, а в період першої імперіалістичної війни перед революцією 1917 року був генерал-губернатором Кишинівської губернії. Господарством Вороновича управляв Злановський, після нього довго управляв Бурсов (колишній матрос), пізніше — Житніков.

   Вороновичу належало 1188 десятин землі, яка розкинулась рівними площами навколо Оратова. Йому належало також два ставки: Верхній або Камінний (Камінний називався тому, що упирається в кам'яні береги і греблю) площею 72 десятини, Гуралянський (бо над ставом колись стояла панська ґуральня) площею 5 десятин, та значна частина лісу. Господарчі будинки Вороновича були розташовані з південної час­тини села. Частина господарських і конторських будинків під час революції знищена.

  Воронович Михайло був активним учасником гетьманської Ради гетьмана Скоропадського. В 1918 році він їздив до Києва на з'їзд сільських хліборобів. В часи Геть­манщини був міністром сільського господарства. Коли Воронович повертався з Києва, на станції Фастів його вбили.

     Івашкевнч Маріян за фахом лікар, господарство мав там, де нині ветеринарна лікарня. Мав у своєму володінні 160 десяти землі та нижній став площею 50 гектарів (зараз називається Євтухів став). Не дуже дбав про господарство, бо був лікарем. Існують чутки що після революції 1917 року працював лікарем у Черкасах.

   Тележінський Михайло (Сабарівського священика син).В нього налічувалося до 300 десятин землі. Господарство мав там, де зараз лікарня. Після революції 1917 року невідомо куди зник.

   Домбровський Михайло мав до 150 десятин землі. За розповідями від місцевих селян, Домбровський помер у Брацлаві.

    Тарновський мав до 100 десятин землі. Господарство його .знаходилося на садибі, де тепер молокозавод. Є чутки, що після революції 1917 року він утік до Польщі.

    Пиляневич. Його господарство знаходилося майже в центрі Оратова. В нього налічувалося до 100 десятин землі.

   Виговський. Господарство його знаходилося на території колишнього колгоспу "Більшовик".

   Пашковський. Садиба розміщувалась в західній частині Оратова.

   Селяни Оратова користувались землею з наділом не більше як 5 деся­тин, але було багато селян малоземельних та зовсім безземельних. Таких в Оратові називали "новодворці".

   Користування землею було чотирипільне: озимина, ярина, толока, сі­ножать.

   До революції 1918 року багато малоземельних і безземельних селян Оратова працювали на полях та в господарствах поміщиків.

   Під час революції 1905—1907 років часто виникали пожежі в помі­щицьких господарствах. Особливо часті пожежі булиу пана Тележінського. Бо сам пан Тележінський дуже жорстоко ставився до селян. Наприклад, за худобу, яка забігала на поля Тележінського, він наказував стягувати з селян штраф—з карбованці.

   В селі була церковно-приходська школа. Вона мала чотири класи. В ній навчалися діти бідних і середняків, а діти заможних селян навчалися в Умані і Трощі. В школі навчалося 40-45 хлопців чоловік, і 20-25дівчат. У хлопців були вчителі Ананій Васильович Яровий і Клим Трохимович Кушнір.

   У школі вивчали такі предмети: російську мову, арифметику, чис­тописання, списування, історію, географію, псалтир, євангліє, а основне — це закон Божий. Рідна українська мова в школі не вивчалася.

   Навчання починалося 15 вересня, а закінчувалося 1 квітня (за два тиж­ні до Великодня).

   Стаціонарної лікарні в Оратові не було. В селі знаходився фельдшер Кравець, який відвідував хворих. За те, що він лікував, плата не бралася, а брали плату лише за ліки. Фельдшер Микита Іванович Кравець ставився до хворих добре.

   Стаціонарна лікарня була в Липовці (повіт), Умані, Києві.

  Поштовий зв'язок Оратова з містами довгий час був кінним. Поки не побудували залізницю Козятин–Умань в 1899 році. Кореспонденція, яка знаходилася у волості, відвозилася з Оратова один раз на тиждень підводою до міста Вінниці. Пошта була в Старому Животові Таращанського повіту Київської губернії. Зв'язок Оратів тримав з Липовцем як повітовим містом.

Оратівчани часто їздили на базар в Іллінці.

В РОКИ РЕВОЛЮЦІЙ 1 ВОЄН

    Першими вісниками Жовтневої революції бу­ли фронтовики, які поверталися з фронту додому. Вони розповідали про революційні події. На станції Оратів, виходячи з вагонів, солдати і матроси розповідали про перемогу революції, про Керенського, який утік, що всі тепер будуть вільними громадянами.

    Восени 1917 року в Оратові біля волосного будинку відбувся схід селян. Люди гули: "Царя скинули. Як буде далі без царя? Керенський втік!". На сходці виступив Єфрем Мороз і розповів, що царя скинули, тепер панів не буде, всі селяни стануть вільними. Земля нале­жатиме селянам.

    Після нього виступив учитель Степан Кутєпов. Він говорив, що революцію в Росії треба підтримувати, берегти і шанувати, як новонароджену дитину. Тут же проведено демонстрацію з червоними прапорами та революційними піснями.

   Такі сходки біля волості повторялися часто. На одній з них було обрано волосний революційний комітет. До нього входили: Сава Савович Лопатинський (голова), Кость Іванович Маковецький (комісар), Карпо Тимофійович Лопатинський (зав. земельним відділом), Григорій Якович Григоренко (зав. матеріальним забезпеченням солдаток). Було обрано також сільський революційний комітет у складі: Антін Мартинович Іващенко, Логвин Гаврищук, Гнат Тимофійович Корнійчук, Трохим Гордійович Новицький, Михайло Чернишук.

    Комітет почав діяти. Восени 1917 року в орендатора Павла Аркадійовича Зібельдорфа (нім­ця) комітет виловив у ставку рибу і розпродав її селянам. Влітку 1918 року приїхали в село гайдамаки і вимагали від комітету сплатити контрибуцію за рибу, інакше обіцяли карати людей канчуками. Члени комітету зібрали з селян гроші і сплатили контрибуцію в сумі 12тисяч карбованців.

  В Оратові діяла банда Зеленого, яка принесла багато лиха. Бандити привезли до Оратова людей з Животівки і розстріляли їх в дворі поміщика Івашкевича. Вони побили в Оратові євреїв, з яких вціліли тільки ті, що зуміли викупитися за великі гроші.

   На початку 1919 року в Оратів увійшла Червона Армія. Було віднов­лено роботу волревкому та обрано першого голову сільради, яким став Данило Колосенко.

    Земля була розподілена між селянами.

   Після цього знову Оратів переходив з руку руки. Зайняли Оратів бан­ди Шарнопольського (родом з Оратова). Пізніше він втік до Німеччини, а під час окупації німцями Оратова в 1941-1944 роках він з’явивсяв Оратові в німецькій формі (з розповіді Маковецької Софії).

    В травні-червні 1920 року в Оратові були поляки.

    З червня 1920 року після вигнання поляків в Оратові встановилася і закріпилася радянська влада.

    Головою сільської Ради був обраний Яків Карпуха. 

    Остаточно розділено поміщицьку землю, тягло, інвентар, ліси. Прове­дено мобілізацію до лав Червоної Армії.

    З утворенням Оратівського району в 1923 році райвиконком зайняв житлове приміщення поміщика Вороновича.

   Першим головою райвиконкому був Стратій Салій. Перед революцією, в 1909 році він виїхав до Америки, де працював і жив в Нью-Йорку, брав активну участь у розповсюдженні листівок, за що потрапив до тюрми. Вийшовши з тюрми, продовжував революційну діяльність, переїхав у Бостон, звідки повернувся на Україну. Він працював головою виконкому в Оратові в 1920-1924 роках. Змінив його на цьому посту Тиванчук.

   Оратівську школу перевели в приміщення колишнього волосного будинку. Вчителями працювали Петро Косов, Степан Кутєпов.

      У житловому будинку Вороновича відкрилася 2-класна школа.

     Почала працювати лікарня в колишніх будинках пана Тележінського. Першим лікарем був Казимир Лозінський. Пробув він в Оратові до 1926 року.

      Замість клубу був будинок, де раніше жив ксьондз, пізніше – старий костьол. В клубі відбувалися збори селян, вистави, концерти.

      В 1921 році було створено Комітет незаможних селян. Головою Комнезаму був Порфирій Колосенко, а пізніше Артем Щебенюк. Комітет періодично займався переглядом наділів землі, городів, садиб. Проте робочої худоби і сільськогосподарського реманенту не вистачало. Бідняцькі господарства та вдови скоро попали в залежність від "давніх хазяїв".

    Перша комсомольська організація виникла в Оратові в 1921 році. Пер­ші комсомольці: Петро Биков, Михайло Биков, Олександр Погорей, Дмитро Василевич. З дівчат –  Наталка Данільченко, Домка Бикова. 

  В 1928 році колишній будинок поміщика Вороновича, що його займав райвиконком, передано школі, а райвиконком перейшов у другий від­ремонтований будинок Вороновича –  колишню стайню. Волосний будинок, де розміщалася школа, передано пошті. Ініціатори цього були Яків Семенович Туранський, завідувач культвідділу райвиконкому.

    У 1928-1930 роках розгортається об'єднання дрібних господарств у колгоспи. За колективізацію виступили і селяни Оратова. Для колгоспу забирали в куркулів землю, коней, різну худобу, сільськогосподарський реманент. Розкуркулювали куркулів під червоним прапором.

    Головою сільської Ради в Оратові був Пилип Дашевський.

    В грудні 1929 року в Оратові організовано три колгоспи: колгосп "Червоний Схід", організований в колишньому госпо­дарстві поміщика Тележінського, першим головою колгоспу був Яків Андрійович Коханюк;             колгосп "Більшовик", організований у містечковій частині села в  господарстві колишнього поміщика Л.Д. Маршака, першим головою колгоспу в ньому був Олександр Погорей; спілка обробітку землі (СОЗ) "Нива Шевченка", організована на садибі с. Животівки, головою СОЗу був Олекса Колосок.

    В кінці січня 1930 року всі три господарства об'єдналися в один кол­госп під назвою "Більшовик". Контора і всі господарські будівлі об'єд­налися на базі колгоспу "Червоний Схід". Головою колгоспу був Яків Андрійович Коханюк. Завгосп – Олександр Пого­рей.

   Організованим колгоспам держава дала кредит, сільськогосподарські машини, трактори і причіпний реманент. Прибули і в Оратів перші трактори, небачені досі. Першими трак­тористами були: Гнат Василевич, Ульян Биков, Максим Дробаха, Мотря Стасюк, Захар Щерба. Тут же відібрали 14 бажаючих і відкрили курси трактористів в приміщенні колгоспу.

   В 1930 році створено партійну організацію. Членами партії стали Гнат Гурич, Євтух Пасєка, Петро Чернишук, Палагна Шарнопольська, Сидір Демченко, секретарем парторганізації обрали Мірошниченка (25- тисячник).

     В 1932 році "Більшовик" розділили на два колгоспи: "Більшовик", що займав 46 відсотків загальної площі, та "Червоний Схід" — 54 відсотки. Головою колгоспу "Червоний Схід" обрано Федора Івановича Пасєку, а колгоспу "Більшовик" — Євтуха Івановича Пасєку (рідні брати).